Rumiantsev, Oleksii (2023). LEGAL REGULATION OF LICENSING HUMAN ORGAN TRANSPLANTATION. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal (https://issn2391-4165.webnode.com.ua/), 02 (38).

 Правове регулювання ліцензування трансплантації органів людини

 УДК 342.9 616-089.843

Румянцев, Олексій, Самарський районний суд м. Дніпро, голова (Україна, Дніпро), Alexey_rum@ukr.net

Анотація

Стаття присвячена проблемам правового регулювання видачі ліцензій на трансплантацію органів людини. Проаналізовано законодавчі та підзаконні акти, які регулюють порядок трансплантації органів людини. Зроблено висновок, що в Україні наразі відсутні ліцензійні умови здійснення діяльності з трансплантації органів і тканин людини. В Україні здійснюється пілотний проект з фінансового забезпечення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів. Водночас до Ліцензійних умов господарської діяльності з медичної практики не внесено змін, які б встановлювали умови отримання ліцензії на трансплантацію органів

Ключові слова: ліцензування, трансплантація органів, ліцензійні умови, правове регулювання.

 

LEGAL REGULATION OF LICENSING HUMAN ORGAN TRANSPLANTATION Summary

Rumiantsev, Oleksii, Samarskyi district court of Dnipropetrovsk City, Head (Ukraine, Dnipro), Alexey_rum@ukr.net

SUMMARY

The article is focused on the problems of legal regulation of issuing licenses for human organ transplantation. The authors have analyzed laws and by-laws regulating the procedure of human organs transplantation. It has been concluded that Ukraine has currently no license terms for carrying out the activities on human organs and tissues transplantation. A pilot project on financial support for the transplantation of organs and other anatomical materials is being realized in Ukraine. At the same time, no amendments have been made to the License Terms of Economic Activity within Medical Practice, which would establish the conditions for obtaining a license for organ transplantation.

Key words: licensing, organ transplantation, license terms, legal regulation.

Вступ. Належне правове регулювання трансплантації повинно забезпечити проведення багатьох медичних операцій з пересадки органів людини. Подібні операції можуть суттєво покращити здоров’я великої кількості пацієнтів. Водночас, незаконна торгівля органами людини є кримінальним правопорушенням. Для недопущення будь-яких зловживань під час трансплантації органів людини необхідний належний контроль над діяльністю закладів охорони здоров’я, які уповноважені проводити такі операції. Саме тому вивчення проблем ліцензування діяльності з трансплантації органів людини характеризується актуальністю.

Огляд праць з проблематики дослідження. Особливості правового регулювання трансплантації органів і тканин людини висвітлені у працях М.В. Щирби, М. М. Новицької, І.В. Міщук, В.І. Пішти, В.І. Теремецького, М.С. Брюховецької та інших дослідників. Так, М.М. Новицька при вивченні основних змін до законодавства України у сфері трансплантації анатомічних матеріалів людини [1, с. 132–137] звертала увагу на запровадження інституту ліцензування закладів охорони здоров’я, які планують проводити операції з трансплантації органів людини. Визначенню проблем ліцензування діяльності з трансплантації органів присвячена праця В.І. Пішти [2. с. 101–104]. Названі праці становлять найбільшу цінність для нашого дослідження оскільки їх автори безпосередньо звернулися до проблеми ліцензування проведення операцій з трансплантації органів людини.

Праці інших дослідників стосуються загальних проблем трансплантації органів в Україні. Заслуговує на увагу стаття В.І. Теремецького, А.Ю. Ковальчук та інших співавторів, присвячена проблемам формування правової бази для врегулювання різних видів відносин у сфері трансплантації органів людини [3. с. 147–152]. І.В. Міщук досліджувала проблеми розвитку трансплантології органів і тканин людини та законодавчі шляхи їх подолання [4, с. 65–70]. Загальна характеристика договірного регулювання у сфері трансплантації органів висвітлена у статті М.С. Брюховецької [5, с. 117–120]. У працях названих науковців певною мірою згадуються проблеми ліцензування діяльності з трансплантації органів і тканин людини. Водночас окреслена у цій статті тематика не була предметом їх наукових пошуків. Джерельною базою для підготовки цього дослідження є наукові статті у періодичних виданнях, українські та міжнародні нормативно-правові акти.

Виклад основного матеріалу. Проблеми трансплантації органів людини привертають увагу дослідників вже достатньо давно. Зокрема, актуальною є проблема розширення кількості закладів охорони здоров’я, які здійснюють трансплантацію. Дослідники відзначають, що організація та проведення операцій з трансплантації законодавством чітко не врегульовані. В Україні станом на початок 2019 року працювали лише п’ять центрів трансплантації, в яких здійснювалися операції з трансплантації нирок, печінки та серця. В Україні переважає трансплантація від живого донора – родича, а трансплантація від донора – трупа майже не практикується [3, с. 148]. Сьогодні доцільно розширювати мережу лікарень, які б могли здійснювати трансплантацію органів людини шляхом закупівлі необхідного обладнання та підготовки кваліфікованих фахівців. Водночас заклад охорони здоров’я, який бажає проводити операції з трансплантації органів людини, повинен пройти певну перевірку і отримати дозвіл на здійснення таких операцій оскільки вони є достатньо складними.

Серед проблем розвитку операцій з пересадки органів в Україні М.В. Щирба визначає тотальний дефіцит донорських органів, мінімальний рівень реалізації права трансплантації від живого донора, низький рівень пропаганди донорства, ментальні та національні чинники [6, с. 27]. Водночас існують і суто правові проблеми здійснення медичних операцій з пересадки органів і тканин людини. Так, Г.В. Чеботарьова наголошує, що порушення прав пацієнтів у сфері медичної діяльності може стати підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. В окремих випадках порушення порядку трансплантації органів може бути кваліфіковане як кримінальне правопорушення [7, с. 39]. Саме для запобігання вчиненню злочинів у сфері трансплантації анатомічних матеріалів людини відповідні відносини повинні бути врегульовані законодавством.

Закон України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» (далі – Закон № 2427-VІІІ) набрав чинності з 01.01.2019 [8]. Цей закон визначає суб’єктів надання медичної допомоги у сфері трансплантації органів і тканин людини, засади державного управління у вказаній сфері, умови і порядок застосування трансплантації та інші аспекти цієї діяльності. Відповідно до Закону № 2427-VІІІ запроваджено низку нововведень у порівнянні з попереднім законодавством, яке регулювало трансплантацію органів людини. М.М. Новицька стверджує, що інноваційною нормою Закону № 2427-VІІІ є можливість будь-якого закладу здоров’я усіх форм власності здійснювати операції з трансплантації органів людини за умови отримання ліцензії [1, с. 135]. Дійсно, у нормі ч. 1 ст. 6 Закону № 2427-VІІІ серед суб’єктів надання медичної допомоги у сфері трансплантації перелічені заклади охорони здоров’я, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, що передбачає право надавати медичну допомогу із застосуванням трансплантації [8]. Отже, законодавець передбачав можливість отримання ліцензії на трансплантацію органів людини.

У попередньому Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 (далі – Закон № 1007-ХІV) не було передбачено жодної норми про можливість ліцензування закладів охорони здоров’я, які проводять операції з пересадки органів. Натомість, у ч. 1 ст. 8 Закону № 1007-ХІV було закріплено, що для проведення операцій з трансплантації органів людини медичні заклади повинні пройти акредитацію у встановленому законодавством порядку. Перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, а також наукових установ, які пройшли акредитацію, затверджується Кабінетом Міністрів України [9]. Перелік наукових установ та закладів охорони здоров’я, які мали право проводити операції з трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини затверджено постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 24.04.2000 [10]. Водночас у вказаній постанові не було встановлено критеріїв, за якими заклади охорони здоров’я і наукові установи потрапляли до вказаного переліку.

Зауважимо, що у Декларації стосовно трансплантації людських органів, прийнятій Всесвітньою медичною асамблеєю у жовтні 1987 року відсутня вимога щодо ліцензування або отримання іншого дозволу для проведення операцій з трансплантації органів людини. Однак у п. 6 Декларації встановлена вимога, щоб операції з трансплантації органів проводились у медичних установах, які мають відповідне обладнання [11]. Отже, заклад охорони здоров’я повинен підтвердити наявність у нього відповідного обладнання. Держава повинна контролювати наявність такого обладнання у медичних закладах, які проводять операції з трансплантації органів людини.

Аналіз тексту Закону № 2427-VІІІ доводить про відсутність спеціальної норми, яка б зобов’язувала заклади охорони здоров’я отримати окрему ліцензію на трансплантацію органів людини або певний додаток до ліцензії на здійснення медичної практики. Згідно з п. 15 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» ліцензуванню в Україні підлягає медична практика [12]. Окремого виду діяльності з трансплантації органів, що підлягає ліцензуванню, у цій статті не закріплено. Відповідно до ст. 47 Основ законодавства про охорону здоров’я застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині здійснюється у визначеному законом порядку [13]. Обов’язок закладів охорони здоров’я отримувати ліцензію для трансплантації органів людини у цій статті не встановлено.

Надання медичної практики в Україні врегульовано Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з медичної практики [14]. Цей нормативно-правовий акт встановлює організаційні, кадрові та технологічні вимоги до закладів охорони здоров’я, які бажають надавати населенню медичні послуги. Але в ньому відсутні спеціальні вимоги, які необхідно виконати закладам охорони здоров’я для отримання ліцензії на трансплантацію органів людини.

Водночас окремі заклади охорони здоров’я в Україні здійснюють діяльність з трансплантації органів людини. Їх діяльність регламентована постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації пілотного проекту щодо зміни механізму фінансового забезпечення оперативного лікування з трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів» від 05.09.2018. Згідно з п. 1 і п. 2 цієї постанови діяльність з трансплантації органів людини як пілотний проект протягом 2018–2021 рр. мають право здійснювати низка наукових установ та закладів охорони здоров’я [15]. Цей перелік періодично доповнюється і наразі включає 34 некомерційні установи. Водночас потрапляння певного закладу до вказаного переліку не обумовлено проходженням процедури отримання ліцензії на трансплантацію органів людини. У вказаній постанові не передбачено критеріїв, за якими заклади охорони здоров’я або наукові установи потрапляють до списку організацій, що мають право проводити операції з трансплантації органів.

М.С. Брюховецька звертає увагу на те, що трансплантація органів підлягає договірному регулюванню. Між закладом охорони здоров’я з одного боку та пацієнтом-реципієнтом з іншого боку укладається договір про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів [5, с. 119]. Відзначимо, що вказаний договір може бути укладеним не з будь-яким медичним закладом, а лише з тим, який включений до пілотного проекту фінансового забезпечення оперативного лікування з трансплантації органів. У майбутньому такий договір можна буде укласти із тією лікарнею, яка отримає ліцензію на здійснення медичної практики з трансплантації органів людини

В.І. Міщук вказує на те, що існуючої мережі державних та комунальних закладів охорони здоров’я недостатньо для надання якісних послуг у сфері трансплантації органів і тканин людини, існують проблеми на регіональному рівні, відсутня координація мережі таких закладів охорони здоров’я. Дослідниця пропонувала розширити мережу закладів охорони здоров’я, уповноважених здійснювати трансплантацію, приватними медичними закладами на підставі отримання ними ліцензії [4, с. 68]. В.І. Пішта наголошує, що необхідно якнайшвидше розробити проект Ліцензійних умов здійснення господарської діяльності з трансплантації органів людини та винести його на громадське обговорення [2, с. 103]. Пропозиція науковця заслуговує на увагу та підтримку.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2427-VІІІ Кабінету Міністрів України було доручено привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, зокрема переглянути ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики. Необхідно було встановити вимоги до ліцензіатів щодо обов’язкової наявності в закладах охорони здоров’я, в яких проводиться вилучення анатомічних матеріалів людини для трансплантації, відповідної матеріально-технічної бази та обладнання. Зокрема, обладнання для констатації смерті мозку людини, а також устаткування і транспортних засобів для перевезення анатомічних матеріалів людини в межах України [8]. Однак наразі до Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики не внесено відповідних змін. Окремого нормативно-правового акта про особливості ліцензування діяльності з трансплантації органів людини не встановлено. При цьому, як зазначає М.А. Тихонова, лише 5 % відділень інтенсивної терапії в України обладнані необхідним устаткуванням констатації смерті мозку [16, с. 10]. Вказана ситуація значно ускладнить отримання медичними закладами ліцензії на такий різновид медичної практики, як трансплантація органів людини.

Науково-практичний висновок. Отже, нині в Україні відсутній окремий підзаконний акт, який би регулював умови отримання закладами охорони здоров’я ліцензії на трансплантацію органів людини. До чинних ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики не внесені відповідні зміни. Не визначено технологічних, організаційних і кадрових вимог до закладів охорони здоров’я, які бажають надавати медичну допомогу у сфері трансплантації органів людини. Не визначено орган влади, уповноважений видавати ліцензії на здійснення діяльності з трансплантації органів людини. Протягом 2018–2021 років триває пілотний проект щодо зміни механізму фінансового забезпечення оперативного лікування з трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів. Водночас цей пілотний проект скоро завершується. Актуальності набуває питання щодо ліцензування медичної практики з трансплантації органів людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1.    Новицька М.М. Основні зміни до законодавства України у сфері трансплантації анатомічних матеріалів людини. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 9. С. 132–137.

2.    Пішта В.І. Деякі особливості ліцензування господарської діяльності у сфері трансплантології // Забезпечення прав людини четвертого покоління: матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Ужгород. 30.04.2020) / Ужгородський національний університет, 2020. С. 101–104.

3.    Теремецкий В.И., Ковальчук А.Ю., Федоренкол Т.В., Орловская И.Г., Слюсар К.С. Формирование правовой базы для урегулирования различных видов взаимоотношений в сфере трансплантологии и ее общин принципов. Georgian Medical News. 2019. № 2 (287). С. 147–152.

4.    Міщук І.В. Проблеми розвитку трансплантології органів і тканин людини та законодавчі шляхи її подолання. Право і суспільство. 2015. № 6–2. С. 65–70.

5.    Брюховецька М.С. Загальна характеристика договірного регулювання посмертного донорства. Право і безпека. 2017. № 3 (66). С. 117–120.

6.    Щирба М.В. Донорство і трансплантація в аспекті прав пацієнтів. Національний юридичний журнал. Теорія і практика. 2018. № 2. С. 25–28.

7.    Чеботарьова Г.В. Кримінально-правова характеристика предметів злочинів у сфері медичної діяльності. Вісник Національної академії прокуратури України. 2009. № 2. С. 37–42.

8.    Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині : Закон України від 17.05.2018 № 2427-VIII. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2427-19

9.    Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини: Закон України від 16.07.1999 № 1007-ХІV. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1007-14

10.    Деякі питання реалізації Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині: постанова Кабінету Міністрів України від 24.04.2000 № 695. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/695-2000-п

11.    Декларація стосовно трансплантації людських органів: прийнята 39 Всесвітньою медичною асамблеєю Організації об’єднаних Націй 30 жовтня 1987 року. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_330

12.    Про ліцензування видів господарської діяльності: Закон України від 02.03.2015 № 222-VIII. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/222-19

13.    Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 № 2801-ХІІ. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12

14.    Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики: постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 285. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/285-2016-п

15.      Деякі питання реалізації пілотного проекту щодо зміни механізму фінансового забезпечення оперативного лікування з трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів: постанова Кабінету Міністрів України від 05.09.2018 № 707. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/707-2018-п

16.    Тихонова М.А. Сучасні проблеми реалізації в Україні права на трансплантацію від померлого донора. Теорія і практика правознавства. 2020. № 1 (17). С. 1–15.

 

References:

1. Novytska, M.M. (2018). Osnovni zminy do zakonodavstva Ukrainy u sferi transplantatsii anatomichnykh materialiv liudyny. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo i pravo. № 9. S. 132–137.

2. Pishta, V.I. (2020). Deiaki osoblyvosti litsenzuvannia hospodarskoi diialnosti u sferi transplantolohii. Zabezpechennia prav liudyny chetvertoho pokolinnia: materialy II Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii (m. Uzhhorod. 30.04.2020) / Uzhhorodskyi natsionalnyi universytet. S. 101–104.

3. Teremetskiy, V.I.; Kovalchuk, A.Yu.; Fedorenkol, T.V.; Orlovskaya, I.G.; Slyusar, K.S. (2019). Formirovaniye pravovoy bazy dlya uregulirovaniya razlichnykh vidov vzaimootnosheniy v sfere transplantologii i eye obshchin printsipov. Georgian Medical News. № 2 (287). S. 147–152.

4. Mishchuk, I.V. (2015). Problemy rozvytku transplantolohii orhaniv i tkanyn liudyny ta zakonodavchi shliakhy yii podolannia. Pravo i suspilstvo. № 6-2. S. 65–70.

5. Briukhovetska, M.S. (2017). Zahalna kharakterystyka dohovirnoho rehuliuvannia posmertnoho donorstva. Pravo i bezpeka. № 3 (66). S. 117–120.

6. Shchyrba, M.V. (2018). Donorstvo i transplantatsiia v aspekti prav patsiientiv. Natsionalnyi yurydychnyi zhurnal. Teoriia i praktyka. № 2. S. 25–28.

7. Chebotarova, H.V. (2009). Kryminalno-pravova kharakterystyka predmetiv zlochyniv u sferi medychnoi diialnosti. Visnyk Natsionalnoi akademii prokuratury Ukrainy. № 2. S. 37–42.

8. Pro zastosuvannia transplantatsii anatomichnykh materialiv liudyni: Zakon Ukrainy vid 17.03.2018 № 2427-VIII. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2427-19

9. Pro transplantatsiiu orhaniv ta inshykh anatomichnykh materialiv liudyny: Zakon Ukrainy vid 16 lypnia 1999 roku № 1007-KhIV. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1007-14

10. Deiaki pytannia realizatsii Zakonu Ukrainy «Pro transplantatsiiu orhaniv ta inshykh anatomichnykh materialiv liudyni: postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 24.04.2000 № 695. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:   https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/695-2000-п

11. Deklaratsiia stosovno transplantatsii liudskykh orhaniv: pryiniata 39 Vsesvitnoiu medychnoiu asambleieiu Orhanizatsii obiednanykh Natsii 30.10.1987. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_330

12. Pro litsenzuvannia vydiv hospodarskoi diialnosti: Zakon Ukrainy vid 02.03.2015 № 222-VIII. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:   https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/222-19

13. Osnovy zakonodavstva Ukrainy pro okhoronu zdorovia : Zakon Ukrainy vid 19.11.1992 № 2801-ХII. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12

14. Pro zatverdzhennia Litsenziinykh umov provadzhennia hospodarskoi diialnosti z medychnoi praktyky: postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 02.03.2016 № 285. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/285-2016-п

15. Deiaki pytannia realizatsii pilotnoho proektu shchodo zminy mekhanizmu finansovoho zabezpechennia operatyvnoho likuvannia z transplantatsii orhaniv ta inshykh anatomichnykh materialiv: postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 05.09.2018 № 707. Verkhovna Rada Ukrainy. Zakonodavstvo Ukrainy. – Available at:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/707-2018-п

16. Tykhonova M.A. (2020). Suchasni problemy realizatsii v Ukraini prava na transplantatsiiu vid pomerloho donora. Teoriia i praktyka pravoznavstva. № 1 (17). S. 1–15.

Teremetskyi, Vladyslav; Khainatskyi, Yevgen (2021). EPIDEMIOLOGICAL WELL-BEING OF THE POPULATION AS A COMPONENT OF THE STATE’S NATIONAL SECURITY. Social and Human Sciences. Polish-Ukrainian scientific journal (https://issn2391-4165.webnode.com.ua/), 02 (38).

ЕПІДЕМІОЛОГІЧНЕ БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

УДК 342.6:614.3

Теремецький, Владислав, доктор юридичних наук, доцент, Західноукраїнський національний університет, кафедра цивільного права і процесу, професор, https://orcid.org/0000-0002-2667-5167; vladvokat333@ukr.net; 

Хайнацький, Євген, Печерський районний суд (Україна, Київ), суддя, khainatskyi_ye@ukr.net

АНОТАЦІЯ

У статті наголошено на застарілості підходів до трактування епідеміологічного благополуччя населення та доцільності його включення до складових національної безпеки України. Обґрунтовано, що санітарія є більш широкою категорією, яка охоплює також питання добробуту населення і охорони праці. Натомість епідеміологія має справу виключно із запобіганням та протидією інфекційним захворюванням, тобто є вужчою за змістом. На основі узагальнення законодавчих положень і наукових підходів констатовано, що у сфері охорони здоров’я продовжують спостерігатися численні проблеми, пов’язані з недостатньо ефективним нормативно-правовим забезпеченням епідеміологічного благополуччя населення. Доведено, що дослідження проблемних питань санітарного та епідеміологічного благополуччя населення потребує диференціації на всіх рівнях: науковому, організаційному, правовому. Наголошено, що поточний стан справ потребує розмежування санітарних і епідеміологічних заходів в діяльності уповноважених суб’єктів як заходів загального (санітарні) та спеціалізованого (епідеміологічного) спрямування. Акцентовано увагу на тому, що чинна в Україні система розподілу повноважень між суб’єктами, на яких покладається забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя вимагає багаторівневої трансформації. Зроблено висновок, що стабільний стан національної безпеки України не може бути досягнутий без урахування епідеміологічного благополуччя населення.

Ключові слова: національна безпека держави, епідеміологічне благополуччя, здоров’я, санітарне благополуччя, суб’єкти владних повноважень, національні інтереси.

EPIDEMIOLOGICAL WELL-BEING OF THE POPULATION AS A COMPONENT OF THE STATE’S NATIONAL SECURITY

Teremetskyi, Vladyslav,  Doctor in Law, associate professor, West Ukrainian National University, Faculty of Law, Civil Law and Procedure Department, Professor ,https://orcid.org/0000-0002-2667-5167; vladvokat333@ukr.net;

Khainatskyi, Yevgen, Pechersk District Court in Kyiv (Ukraine, Kyiv), judge,, khainatskyi_ye@ukr.net

SUMMARY

The author of the article has emphasized the obsolescence of approaches to the interpretation of the epidemiological well-being of the population and the expediency of its inclusion into the components of the national security of Ukraine. It has been substantiated that sanitation is a broader category, which also covers the issues of welfare and labor protection. Instead, epidemiology exclusively deals with the prevention and counteraction to infectious diseases, i.e. it is narrower according to the content. Based on the generalization of legal provisions and scientific approaches, it has been stated that there are still numerous problems in the health care sector that are associated with insufficiently effective regulatory and legal provision of the epidemiological well-being of the population. It has been proved that the study of problematic issues of sanitary and epidemiological well-being of the population needs differentiation at all levels: scientific, organizational and legal. It has been emphasized that the current state of affairs requires a distinction between sanitary and epidemiological measures within the activities of authorized entities as measures of general (sanitary) and specialized (epidemiological) orientation. The emphasis has been placed on the fact that the current Ukrainian system of distribution of powers between the entities responsible for ensuring sanitary and epidemiological well-being requires a multilevel transformation. The author has made general conclusion that a stable state of the national security of Ukraine cannot be achieved without taking into account the epidemiological well-being of the population.

Key words: national security of the state, epidemiological well-being, health, sanitary well-being, subjects of authoritative powers, national interests.

 

Вступ. Протидія поширенню коронавірусної хвороби 2019 (COVID-19) в Україні обумовила потребу консолідації зусиль суб’єктів публічного управління та громадських інститутів для подолання пандемії цієї хвороби. Одночасно із впровадженням заходів надзвичайного характеру до чинного законодавства було внесено низку змін і доповнень. Попри негативний досвід, отриманий Україною під час формування системи заходів протидії поширенню COVID-19, епідеміологічне благополуччя населення і досі забезпечується законом, прийнятим у 1994 році, а наукові підходи щодо сутності категорії «епідеміологічне благополуччя» залишаються застарілими і потребують перегляду.

Огляд праць з проблематики дослідження. Категорія «епідеміологічне благополуччя» не є новою в українському науковому обігу. Однак врегулювання питань епідеміологічного благополуччя на правовому рівні фактично ще не було предметом комплексних наукових досліджень. Серед науковців, які тією чи іншою мірою розглядали у своїх працях питання протидії соціально-небезпечним та інфекційним захворюванням можна назвати: З.С. Гладуна, І.С. Демченка, С.В. Книша, Б.О. Логвиненка, Г.В. Муляр, С.Г. Стеценка, В.Ю. Стеценко, В.І. Теремецького, Д.М. Шатковську та багатьох інших. Утім у роботах вітчизняних фахівців проблема епідеміологічного благополуччя переважно розглядається у призмі загальних досліджень медико-правового характеру та залишається недостатньо вивченою, незважаючи на все більш зростаюче значення.

Виклад основного матеріалу. Охорона здоров’я в Україні сьогодні організована за принципами профілактичної медицини, що відповідає загальносвітовим тенденціям попередження захворювань. Суттєвим поштовхом, який обумовив потребу перегляду організаційних, медичних, правових, економічних та інших заходів, без сумніву, стала пандемія COVID-19, яка охопила майже усі держави світу.

У своєму виступі на Всесвітній асамблеї охорони здоров’я у 2020 році Генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), Т.А. Гебреїсус заявив, що за даними ВООЗ у світі зареєстровано понад 4,5 млн випадків захворювання COVID-19 і понад 300 000 осіб (станом на травень 2020 року) померли від цього вірусу. Наведені цифри не можуть передати всієї картини пандемії, адже наслідки пандемії для здоров’я людей виходять далеко за рамки захворювань і смертей від вірусу. Порушення в роботі систем охорони здоров’я загрожують перекреслити десятиліття прогресу в боротьбі з материнською і дитячою смертністю, ВІЛ, малярією, туберкульозом, неінфекційними захворюваннями, психічними розладами, поліомієлітом і багатьма іншими надзвичайними загрозами здоров’ю людей. Доповідач наголосив на тому, що пандемія COVID-19 є значно більшим явищем, ніж криза у сфері охорони здоров’я. Внаслідок пандемії втрачені або зруйновані життя і засоби для існування людей, сотні мільйонів людей втратили роботу, широко поширилися страх і невпевненість, а світовій економіці загрожує найбільший спад з часів Великої депресії [1]. Варто погодитись із тим, що епідемічні і пандемічні загрози виходять за межі суто медичних питань та потребують концентрації зусиль для вирішення проблем громадського здоров’я на державному і міжнародному рівнях.

Важливою та невід’ємною складовою системи охорони здоров’я будь-якої держави є забезпечення епідеміологічного благополуччя населення. Останнє потрібно розглядати не лише як медико-правову категорію, а вважати епідеміологічне благополуччя населення невід’ємною частиною національної безпеки держави, що і буде обґрунтовано на теоретико-правовому рівні у представленому дослідженні.

У вітчизняному законодавстві, головним чином, використовуються складноутворені категорії на кшталт: «санітарно-епідеміологічне благополуччя», «санітарно-епідеміологічний стан», «санітарно-епідеміологічний нагляд» тощо. Безумовно, санітарія та епідеміологія значною мірою пов’язані між собою, але ототожнення вказаних понять та їх використання у терміносполученні – «санітарно-епідеміологічний» сьогодні не можна вважати правильним.

Пояснюючи власну позицію, нагадаємо, що Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 № 4004-XII визначає санітарне та епідемічне благополуччя населення як стан здоров’я населення та середовища життєдіяльності людини, за якого показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами [2]. Як випливає з визначення, поняття санітарного благополуччя та епідемічного благополуччя поєднуються законодавцем у єдиний стан досяжний для громадського здоров’я на певній території.

На теоретичному рівні слід відзначити позицію К.С. Юнакової, на думку якої санітарне законодавство являє собою сукупність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення; які видаються органами державної влади, встановлюють санітарні правила і норми, а також права й обов’язки органів охорони здоров’я у сфері організації та проведення державного санітарного нагляду і санітарно-протиепідемічних заходів, які є обов’язковими для виконання усіма учасниками правовідносин, незалежно від їх юридичного статусу [3, с. 12]. Отже, вчена поєднує санітарне та епідеміологічне благополуччя населення в контексті санітарного законодавства України.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає поняття «санітарний» у декількох значеннях: 1) стосовний до санітарії; 2) здійснюваний відповідно до вимог санітарії. Водночас санітарія розуміється як: 1) система заходів, скерована на охорону громадської гігієни, на поліпшення умов праці й побуту населення; 2) система заходів, скерована на охорону чистоти певного середовища [4, с. 1293]. При цьому слово «епідеміологічний» у словнику визначається як прикметник до слова «епідеміологія», тоді як епідеміологія є медичною дисципліною, що вивчає закономірності виникнення та поширення інфекційних хвороб і розробляє методи боротьби з ними [4, с. 353].

З наведених тлумачень можна помітити зв’язок, але не тотожність термінів «санітарія» та «епідеміологія». При цьому санітарія є більш широкою категорією, яка охоплює також питання добробуту населення і охорони праці. Водночас епідеміологія має справу виключно із запобіганням та протидією інфекційним захворюванням, тобто є вужчою за змістом.

Загалом, у вітчизняній традиції ці поняття вживаються у поєднанні – «санітарно-епідеміологічний», тоді як зарубіжна і міжнародна практика здебільшого їх розділяє. Прикладом цього можуть слугувати тимчасові рекомендації ВООЗ «Епідеміологічний нагляд за COVID-19» від 07.08.2020. У цьому документі коротко представлені поточні рекомендації ВООЗ з ведення епідеміологічного нагляду в сфері публічної охорони здоров’я за коронавірусною інфекцією COVID-19 [5].

На організаційному рівні обов’язки держави щодо забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя поділяються між двома основними суб’єктами – Державною службою України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) [6] та державною установою «Центр громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України» [7]. Ситуацію, що склалася не можна вважати оптимальною, адже санітарні питання, де визначальною має бути медична складова, віднесені не до повноважень Міністерства охорони здоров’я, а до Держпродспоживслужби. Також незрозумілим є те, чому надважливе питання організації епідеміологічних заходів віднесено не до органу влади із реальними повноваженнями щодо застосування заходів примусу, а до державної установи.

Цілком слушним з цього приводу є точка зору І.С. Демченка, який зауважує, що інституційна спроможність захисту населення України від інфекційних захворювань та здійснення функцій із реалізації державної політики у цій сфері фактично паралізована, оскільки передача повноважень Державної санітарно-епідеміологічної служби відбулась неналежним чином [8, с. 201].

Отже, не вдаючись до більш детального аналізу адміністративної правосуб’єктності наведених вище інституцій, можна констатувати недостатню увагу до обох напрямів (санітарія та епідеміологія), де негативний досвід, який отримала Україна у протидії COVID-19, мав би слугувати каталізатором змін. Утім, на жаль, і досі спостерігається відсутність новацій у забезпеченні епідеміологічного благополуччя населення.

На нашу думку, потрібно з’ясувати, чи має епідеміологічне благополуччя населення виступати складовою національної безпеки України? Відповідь на це питання частково наводилася на початку дослідження, де Генеральний директор ВООЗ наголошував на тому, що пандемія COVID-19 значною мірою дестабілізує економічні та соціальні засади публічного життя, призводить до системних кризових явищ. Очевидно, що і для вітчизняної економіки протидія пандемії COVID-19 стала значним дестабілізуючим фактором. Дивлячись на епідеміологічне благополуччя під іншим кутом, можна провести паралель між станом економіки та політичною стабільністю, які значною мірою пов’язані між собою. Не можна забувати також питання боєготовності Збройних Сил України, де великий відсоток осіб, хворих на COVID-19 та інші небезпечні інфекційні захворювання, може дестабілізувати і суттєво погіршити стан обороноздатності держави загалом.

Варто погодитись із думкою Б.О. Логвиненка, що належне забезпечення громадського здоров’я має бути включене до пріоритетів державної політики України у сфері національної безпеки шляхом внесення змін і доповнень до Закону України «Про національну безпеку України» [9, с. 209]. Наведена думка є слушною, адже саме забезпечення епідеміологічного благополуччя населення є більш прийнятним для законодавчого закріплення як складової національної безпеки держави. Нашу пропозицію можна пояснити тим, що забезпечення стабільного епідеміологічного стану є більш конкретизованим завданням, на яке має скеровуватись діяльність уповноважених суб’єктів, тоді як питання санітарного законодавства чи громадського здоров’я загалом є надто широкими.

Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 № 2469-VIII визначає державну безпеку як захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру. Також національні інтереси України визначені цим законом, як життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян [10].

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про національну безпеку України» фундаментальними національними інтересами України визначені: 1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; 2) сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення; 3) інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами [10].

Зауважимо, що незважаючи на акцент на «зростання рівня та якості життя населення», наведений національний інтерес представлений лише в економічній площині, тоді як цілком очевидним є те, що без належного рівня здоров’я населення неможливо досягнути високих економічних показників. Частина 4 згаданої статті також оминає епідеміологічну складову: «Державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо» [10].

Незрозумілим є питання чому кібербезпека становить національний інтерес, а здоров’я населення – ні? У ч. 5 ст. 3 закріплено, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України [10]. Утім чому рішення Ради національної безпеки і оборони України, що стосуються протидії поширенню COVID-19 та потенційно можуть стосуватися інших небезпечних захворювань, не вважаються загрозами для національної безпеки України не зрозуміло.

Аналіз законодавчих положень дозволяє констатувати, що протидію пандемії COVID-19 та іншим інфекційним захворюванням, спалахи яких потенційно можуть відбутися в Україні необхідно віднести до потенційних загроз невоєнного характеру. Водночас не можна не погодитися з тим, що епідеміологічне благополуччя населення є надважливим інтересом людини, суспільства і держави, від стану якого залежить сталий розвиток держави загалом. Тим паче дивною є позиція законодавця, який оминув питання охорони здоров’я у проаналізованому нами законі.

Науково-правовий висновок. З урахуванням викладеного, можна зробити такий висновок: 1) у сфері охорони здоров’я продовжують спостерігатися численні проблеми, пов’язані з недостатньо ефективним нормативно-правовим забезпеченням епідеміологічного благополуччя населення; 2) дослідження проблемних питань санітарного та епідеміологічного благополуччя населення потребує диференціації на всіх рівнях: науковому, організаційному, правовому; 3) поточний стан справ потребує розмежування санітарних і епідеміологічних заходів у діяльності уповноважених суб’єктів як заходів загального (санітарні) та спеціалізованого (епідеміологічного) спрямування; 4) чинна на сьогодні система розподілу повноважень між суб’єктами, на яких покладається забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя вимагає багаторівневої трансформації; 5) стабільний стан національної безпеки України не може бути досягнутий без урахування епідеміологічного благополуччя населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. WHO Director-General's opening remarks at the World Health Assembly. 18 May 2020. WHO. – Режим доступу: https://www.who.int/director-general/speeches/detail/who-director-general-s-opening-remarks-at-the-world-health-assembly

2. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24.02.1994 № 4004-XII (в редакції від 03.06.2021). Відомості Верховної Ради України від 05.07.1994. № 27, Ст. 218.

3. Юнакова К.С. Санітарне законодавство в структурі нормативно-правових актів України. Український науково-медичний молодіжний журнал. 2014. № 2 (81). С. 11–17.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови: 250000 / уклад. та голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005. VIII, 1728 с.

5. Тимчасові рекомендації ВООЗ «Епідеміологічний нагляд за COVID-19» від 07.08.2020. – Режим доступу: https://www.euro.who.int/ru/health-topics/health-emergencies/coronavirus-covid-19/publications-and-technical-guidance/2020/public-health-surveillance-for-covid-19-interim-guidance,-7-august-2020

6. Про затвердження Положення про Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів: Постанова Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 667 (в редакції від 03.06.2021). Сайт Верховної Ради України, 2021. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/667-2015-%D0%BF#Text

7. Статут державної установи «Центр громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України»: наказ Міністерства охорони здоров’я від 30.06.2020 № 1483 (в редакції від 03.06.2021). Сайт Центр громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, 2021. – Режим доступу: https://phc.org.ua/sites/default/files/users/user90/Statut_2020.pdf

8. Демченко І.С. Інституційна спроможність захисту від інфекційних захворювань в Україні. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 196–205.

9. Логвиненко Б.О. Громадське здоров’я як пріоритет державної політики України у сфері національної безпеки. Міжнародна та національна безпека: теоретичні і прикладні аспекти: матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції (ДДУВС, 13.03.2020). С. 208-209.

10. Про національну безпеку України: Закон України від 21.06.2018 № 2469-VIII (в редакції від 03.06.2021). Відомості Верховної Ради України від 03.08.2018. № 31, Ст. 241.

REFERENCES:

1.      Vystuplenye Heneralnoho dyrektora VOZ na Vsemyrnoi assamblee zdravookhranenyia. 18.05.2020 – Available at: https://www.who.int/ru/director-general/speeches/detail/who-director-general-s-opening-remarks-at-the-world-health-assembly

2.      Pro zabezpechennia sanitarnoho ta epidemichnoho blahopoluchchia naselennia: Zakon Ukrainy vid 24.02.1994 № 4004-XII (v redaktsii vid 03.06.2021). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy vid 05.07.1994. № 27, St. 218.

3.      Yunakova, K.S. (2014). Sanitarne zakonodavstvo v strukturi normatyvno-pravovykh aktiv Ukrainy. Ukrainskyi naukovo-medychnyi molodizhnyi zhurnal. № 2 (81). S. 11–17.

4.      Velykyi tlumachnyi slovnyk suchasnoi ukrainskoi movy: 250000 / uklad. ta holov. red. V.T. Busel. Kyiv; Irpin: Perun, 2005. VIII, 1728 s.

5.      Tymchasovi rekomendatsii VOOZ «Epidemiolohichnyi nahliad za COVID-19» vid 07.08.2020. – Available at: https://www.euro.who.int/ru/health-topics/health-emergencies/coronavirus-covid-19/publications-and-technical-guidance/2020/public-health-surveillance-for-covid-19-interim-guidance,-7-august-2020

6.      Pro zatverdzhennia Polozhennia pro Derzhavnu sluzhbu Ukrainy z pytan bezpechnosti kharchovykh produktiv ta zakhystu spozhyvachiv: Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 02.09.2015 № 667 (v redaktsii vid 03.06.2021). Sait Verkhovnoi Rady Ukrainy, 2021. – Available at: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/667-2015-%D0%BF#Text

7.      Statut derzhavnoi ustanovy «Tsentr hromadskoho zdorovia Ministerstva okhorony zdorovia Ukrainy»: nakaz Ministerstva okhorony zdorovia vid 30.06.2020 № 1483 (v redaktsii vid 03.06.2021). Sait Tsentr hromadskoho zdorovia Ministerstva okhorony zdorovia Ukrainy, 2021. – Available at: https://phc.org.ua/sites/default/files/users/user90/Statut_2020.pdf

8.      Demchenko, I.S. (2020). Instytutsiina spromozhnist zakhystu vid infektsiinykh zakhvoriuvan v Ukraini. Chasopys Kyivskoho universytetu prava. № 1. S. 196–205.

9.      Lohvynenko, B.O. (2020). Hromadske zdorovia yak priorytet derzhavnoi polityky Ukrainy u sferi natsionalnoi bezpeky. Mizhnarodna ta natsionalna bezpeka: teoretychni i prykladni aspekty: Materialy IV Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii (DDUVS, 13.03.2020). S. 208–209.

10.  Pro natsionalnu bezpeku Ukrainy: Zakon Ukrainy vid 21.06.2018 № 2469-VIII (v redaktsii vid 03.06.2021). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy vid 03.08.2018. № 31, St. 241.

2023.2.1 Шергін С.